Самостійна робота студентів 2 курсу

 

Методична розробка лекції

Тема 3.Основні типи тканин людини. Органи, фізіологічні й

функціональні системи

 

 Курс:                      2

Спеціальність:       початкова освіта, дошкільна освіта

ОКР:                      фаховий молодший бакалавр

Кількість годин: 2

 

Тканина – система клітин і міжклітинної речовини, які мають спільну будову, виконують спільні функції та мають спільне походження.

У людини розрізняють чотири типи тканин: епітеліальну, сполучну, нервову та м’язову.

Епітеліальна тканина, або епітелій, утворює зовнішні покриви тіла – елементи шкіри; слизові оболонки дихальних і травних шляхів, а також внутрішні оболонки серця й судин; із неї побудовані легеневі міхурці (альвеоли), залози внутрішньої секреції, а також шкірні (потові, сальні), молочні, слізні, статеві залози.

Епітеліальна тканина захищає нижні шари клітин інших тканин від шкідливих механічних і хімічних впливів. Розрізняють кілька типів епітелію, які розрізняються за походженням, розміщенням, будовою і функціями. Епітелій може складатися з одного шару клітин (одношаровий) або з кількох шарів (багатошаровий).

Одношаровий епітелій вистилає внутрішню поверхню легень, судин, органів травлення. Багатошаровий епітелій утворює роговий шар шкіри. Крім того, епітеліальна тканина виконує функції всмоктування (епітелій шлунку та кишечнику) та виділення (епітелій органів виділення ). Епітелій, який входить до складу залоз, має здатність утворювати специфічні секрети (ферменти, гормони, слиз). Такий епітелій називається залозистим, або секреторним. За формою і функціями епітелій поділяють на плоский, кубічний, циліндричний, війчастий (миготливий).

Епітеліальні тканини мають високу здатність до відновлення своєї структури (регенерації). Наприклад, при вживанні гарячої їжі гине епітелій ротової порожнини, але вже через 10 – 12 годин він майже повністю відновлюється.

 

Сполучна тканина складається з основних клітин та міжклітинної речовини.

До сполучної тканини належать пухка волокниста, щільна волокниста, хрящова, кісткова жирова. Своєрідний вид сполучної тканини – кров та лімфа.

Пухка волокниста сполучна тканина складається з клітин та безладно розміщених в основній речовині волокон. Вона переважно знаходиться вздовж кровоносних судин. Її різновидом є ретикулярна тканина. Пухка волокниста сполучна тканина утворює основу кровотворних органів та органів імунної системи (кістковий мозок, селезінка, лімфовузли).

 Щільна волокниста сполучна тканина має небагато клітин, які розміщені між численними сполучнотканинними волокнами, що густо переплітаються. Із неї побудовані зв’язки та сухожилля.

Особливим видом сполучної тканини є ретикулярна тканина, що складає основу кровотворних органів.

Жирова сполучна тканина становить підшкірну основу, це – своєрідне енергетичне депо організму. Крім того вона захищає внутрішні органи від механічних ушкоджень. Як добрий тепло ізолятор, жировий прошарок сприяє збереженню тепла в організмі.

Пухка й щільна волокнисті тканини, ретикулярна та жирова тканини  виконують  опорно-трофічну  функцію.

Кісткова тканина відрізняється особливою щільністю та особливими механічними властивостями; вона складається з кісткових клітин – остеоцитів, замурованих у запнену міжклітинну речовину.

Хрящова тканина складається з хрящових клітин (хондроцитів), які розміщуються по 2 – 3 серед основної речовини, що має консистенцію щільного гелю.

Кісткова і хрящова тканини виконують опорну функцію.

До трофічних сполучних тканин належать кров та лімфа.

Сполучна тканина бере участь у загоюванні ран. Маючи найвищу здатність до відновлення, вона заповнює місця ушкодження інших тканин(утворюючи сполучнотканинний рубець).

М’язова тканина – основний елемент м’язів;  вона здатна до скорочення і забезпечує процеси руху. Розрізняють посмуговану (поперечносмугасту), не посмуговану (гладеньку) і серцеву м’язові тканини.

Із посмугованої тканини побудовані скелетні й мімічні м’язи, м’язи язика, гортані, верхньої частини стравоходу, діафрагми. Посмугована м’язова тканина має спеціальні скоротливі волокна – міофібрили.

Не посмуговані м’язи містяться в стінках судин, у стінках шлунково-кишкового тракту, матки і складаються з клітин веретено видної форми. Скорочуються вони повільно і ритмічно. Їхнє скорочення не залежить від волі людини.

Серцевий м’яз подібний до посмугованих і не посмугованих м’язів. За будовою він подібний за скелетний м'яз, але виконує функції не посмугованого – забезпечує рух крові по судинах.

Основними властивостями м’язової тканини є збудливість і  скоротливість.

Нервова тканина складається із нервових клітин – нейронів, тіла яких утворюють сіру речовину головного та спинного мозку. Нейрони мають численні відростки. Здебільшого короткі відростки нервових клітин – дендрити – сприймають і передають інформацію до тіла своєї клітини, а довгі – аксони – передають нервові імпульси до інших нейронів, м’язів і секреторних клітин.

Інша частина нервової тканини – нейроглія – складається із клітин, що оточують нейрони. Нейроглія виконує опорну та трофічну функції для нейронів. Нейроглія запобігає потраплянню токсичних речовин до нейронів (захисна функція) і виділяє біологічно активні речовини (секреторна функція).

Основними властивостями нервової тканини є збудливість і провідність.

 Орган – це частина тіла, що має певну форму, будову, місце в ньому та виконує одну або кілька функцій.

Органи складаються з кількох видів тканин, але одна з них завжди переважає і визначає його основну функцію.

Організм людини має органи дихання, травлення, опори, руху, виділення, розмноження, органи чуттів, нервової та ендокринної систем.

Фізіологічні системи – це анатомічне або функціональне об’єднання органів, які в організмі виконують спільну функцію.

В організмі людини виділяють   опорно-рухову, кровоносну, дихальну, травну, статеву, нервову, видільну, ендокринну системи та систему органів чуттів (сенсорні системи).

Функціональні системи – це сталі або тимчасові об’єднання різних систем органів із метою виконання певної функції. Наприклад,надходження кисню до клітин і виділення з них вуглекислого газу здійснюється завдяки спільній діяльності систем дихання, кровообігу та крові. Для забезпечення рухів необхідна спільна робота нервової системи і м’язів. Функціонально об’єднуються між собою травна система й система транспортування: із травних шляхів поживні речовини розносяться кров’ю по організму й живлять усі клітини й тканини.  

Методична розробка лекції

Зв’язок організму з довкіллям. Вплив екологічних, психологічних, військових факторів на діяльність організму

 

Організм — це жива біологічна цілісна система, яка має здатність до само­відтворення, саморозвитку і самокерування. Ця цілісність забезпечується та­кими факторами:

— структурним об'єднанням усіх частин організму (клітин, тканин, орга­нів, рідин та ін.);

— взаємозв'язком між усіма частинами організму за допомогою:

— рідин, що циркулюють у його судинах, порожнинах і просторах (гумора­льний зв'язок, лат. humor— рідина);

— нервової системи, яка регулює усі процеси в організмі (нервова регуляція).

Таким чином, цілісність організму, по-перше, досягається завдяки діяль­ності нервової системи, яка пронизує своїми розгалуженнями всі органи та тканини тіла і є матеріальним анатомічним субстратом об'єднання (інтегра­ції) організму в єдине ціле разом із гуморальним зв'язком.

По-друге, цілісність організму полягає в єдності вегетативних (рослинних) та анімальних (тваринних) процесів у ньому.

Анімальні нерви іннервують посмуговані м'язи, тобто виконують тварин­ну функцію (рух).

Вегетативні нерви, розгалужуючись у гладких м'язах судин, забезпечують їх трофічну іннервацію, тобто виконують рослинні функції (обмін речовин, живлення).

По-третє, цілісність організму полягає в єдності духу і тіла, тобто в єдності психічного і соматичного.

Єдність і цілісність організму неможливі без його зв'язку з навколишнім середовищем. Цей зв'язок є основою еволюції органічних форм.

Зміни навколишнього середовища призводять до змін організму, який жив в цьому середовищі постійно пристосовується до нього.

І навпаки, під впливом організму, що розвивається, до певної міри змінюється середовище, що оточує його.

Для тварин — це біологічне середовище, а для людини, крім біологічного вирішальне значення має антропогенне (соціальне) середовище.

Важливою умовою існування для людини є праця. Трудові процеси пов'язані із певною роботою нервової та м'язової систем, яка залежить від характери даної професії.

Професійна спеціалізація призводить до більшого розвитку тих частин організму, з функцією яких пов'язана дана спеціальність. Отже, певний фах має вплив на будову тіла людини. Прикладом може слугувати перебудова скелет; людини, яка тривалий час займається спортом.

Крім праці, на організм людини впливають інші умови її існування: харчування, одяг, житло, побутові умови. Умови праці і побуту є складовими соціальної! середовища, яке має великий і різноманітний вплив на організм людини.

 

Вплив  природних і соціальних факторів

1.     Довкілля та здоров’я людини

Екологічна ситуація на планеті з кожним роком ускладнюється. Це пов’язано із постійно наростанням потужністю промислових підприємств, відкриттям нових заводів і фабрик, а також збільшенням кількості транспортних засобів, зростанням виробництва та використанням мінеральних добрив і отруйних хімікатів, появою нових технологічних процесів, хімічних речовин, виробів тощо. Все це призводить до значного забруднення довкілля. Довкілля (навколишнє середовище), що оточує людину, утворене природно-кліматичними і професійними факторами і може змінюватися під впливом діяльності людини, тому розрізняють незмінне і змінне навколишнє середовище. Незмінне навколишнє середовище - це довкілля незважаючи на вплив людини, воно відновлюється внаслідок саморегуляції і є єдиним цілим з внутрішнім середовищем організму. Змінне (забруднене) навколишнє середовище - це довкілля, яке є зміненим внаслідок нераціонального його використання в процесі діяльності людини. Воно шкідливо впливає на здоров’я людей, їх діяльність та умови життя. Соціальне середовище − частина довкілля, яка визначає суспільні, матеріальні і духовні умови його формування, існування і діяльності. Всі живі організми на Землі, в тому числі і люди, зосереджені в біосфері. Біосфера - це та частина атмосфери (до висоти 25 км), літосфери (до глибини 10 км) і гідросфери (до глибини 12 км) Землі, в якій існує, або була в минулому, діяльність живих організмів. Найбільш активний шар живої речовини - «плівка життя» (за В.І. Вернадським), його називають біостромою. Діяльність чи результати діяльності людини у вік науково-технічного прогресу поширюються в стратосферу, космічний простір, глибокі шари літосфери. Ту глобальну оболонку планети, де спостерігаються ознаки діяльності цивілізованої людини, називають ноосферою. За визначенням вітчизняного вченого В.І. Вернадського, ноосфера - «це середовище суспільного розвитку, що перетворена розумною людською діяльністю біосфера». Швидкі темпи науково-технічного прогресу призводять до загострення проблеми впливу довкілля на здоров’я людини і охорони навколишнього середовища. Цими проблемами займається така біологічна наука, як “екологія” (грец. “ойкос” - середовище, місце та “логос” - вчення, наука). Вона вивчає співвідношення рослинних і тваринних організмів і створених ними співтовариств між собою та з навколишнім середовищем. Екологія як наука охоплює тваринний і рослинний світ у зв’язку з навколишнім середовищем. Сучасна екологія складається з трьох блоків: загальної, або теоретичної екології, прикладної екології і біоекології, до складу якої входить і екологія людини. Якщо з часів Геккеля (1869 р.) екологію розглядали як вчення про взаємовідношення між живими організмами і довкіллям, то зараз, говорячи про медичну екологію, необхідно, щоб вони не тільки сприяли нормалізації цих взаємовідносин, але і забезпечували збереження здоров’я і працездатності людей (їх популяції). Це прерогатива медичної екології, хоча частково її аспекти спостерігаються у так званій географічній, технічній і промисловій екології.

У процесі еволюції людина пристосувалася до певної якості природного навколишнього середовища, і будь-які зміни його небайдужі для здоров’я людини і можуть призводити до виникнення захворювань. Навколишнє середовище не індивідуальне, а загальне для цілої популяції, тому забруднення довкілля в одному місці може проявлятися за десятки-тисячі кілометрів в іншому, яскравим прикладом чого є аварія на Чорнобильській АЕС. З початку ембріонального розвитку до кінця свого життя людина стикається з повітрям, водою, ґрунтом, харчовими продуктами тощо, все це впливає на її здоров’я. У навколишньому середовищі циркулює велика кількість природних і штучних хімічних речовин, часто небезпечних для здоров’я людини. Елементи навколишнього середовища, які певним чином впливають на організми, називають факторами середовища. У довкіллі, що оточує організми, розрізняють абіотичні, біотичні і антропогенні фактори, які, переплітаючись, створюють комплекс умов, де живуть організми. Абіотичні фактори визначаються елементами неживої природи, їх фізичним станом, хімічним складом. Біотичні фактори створюються сукупністю живих організмів, які є в середовищі, а антропогенні фактори зумовлені присутністю людини та її трудовою діяльністю. Поки об’єми суспільного виробництва були відносно невеликими, біосфера як активна саморегулююча система сама справлялася з негативними чинниками, що супроводжували господарську діяльність, однак XX століття характеризується значним збільшенням масштабів виробництва в усіх галузях світової економіки, тому біосфера та цивілізація нашої планети зараз знаходяться в небезпеці. Це не передчасна тривога, а страшна реальність нашого буття, реальність надзвичайно сувора, смертельна, така ж небезпечна, як загроза самознищення людства в термоядерній війні. Тепер потрібно вже не просто переконувати людей у новому підході до вирішення екологічних проблем, а бити на сполох. Вихід з цього загрозливого становища, з цього реального апокаліпсису знайдений, передбачений і обґрунтований раніше. Його нам вказав геніальний український вчений і мислитель академік В.І. Вернадський, чия наукова думка стала планетарним явищем. Його вчення про біосферу та ноосферу, унікальну геологічну роль живої речовини стало теоретичною базою сучасної науки про охорону природи та раціональне природокористування. Основою ноосферного процесу, відповідно до вказівок академіка В.І. Вернадського, повинен стати перехід людства до соціальної автотрофності, тобто самозабезпечення речовинними ресурсами і сировиною на базі циклічності і суспільного виробництва та біотехнології. Моделлю автотрофності є життя зеленої рослини, яка за допомогою саморегульованої циклічної реакції фотосинтезу забезпечує відтворення органічної речовини, регулює склад повітря, забезпечує ґрунт поживними речовинами та виступає основним регулятором або навіть і гарантом функціонування біосфери. Щоб зрозуміти дану модель, необхідно піднятись до рівня суспільної автотрофності, під якою розуміємо самозабезпечення матеріальними ресурсами, що постійно знаходяться у суспільному виробництві. Природні або синтезовані людиною речовини, матеріали повинні весь час повторно використовуватись для виготовлення потрібних для людства найрізноманітніших виробничих і споживчих виробів (товарів), і лише їх вимушені втрати необхідно поповнювати за рахунок первинних ресурсів природи. Новий аспект у глобальній проблемі антропогенного впливу на довкілля - витончення озонового шару в атмосфері і утворення так званих озонових "дір”, яке особливо інтенсивне в полярних областях планети. Таке становище може призвести до порушення екологічної рівноваги, пов’язаної з потеплінням і підвищення середньорічної температури на 1,5-4,5 °С, з інтенсивним таненням полярних льодів і підвищенням рівня світового океану. Отже, медико-соціальні наслідки зміни клімату можуть бути значно більші від зменшення озонового шару, що екранує землю і людину від потужного ультрафіолетового випромінювання. Глобальний характер масштабів забруднення навколишнього середовища досягає вже майже критичного рівня. Все живе на нашій планеті піддається одночасній шкідливій дії хімічних, фізичних і біологічних факторів. Джерелом хімічного забруднення є понад два мільйони хімічних сполук, більшість з яких вважаються нешкідливими. Хибність даного твердження доводиться багатьма дослідами, які показують, що ці сполуки часто діють не безпосередньо на організм, а на його потомство шляхом скорочення чисельності виду, або повним його знищенням. До найбільш отруйних забруднювачів навколишнього природного середовища належать сполуки свинцю та фенолу, це ще раз було підтверджено низкою дослідів на білих пацюках та морських свинках, яким щоденно протягом кількох місяців давали ацетат свинцю (одній групі) та фенол (другій групі). Методами гістохімії та гісторадіографії досліджувалися реактивні зміни під впливом свинцю в клітинах скелета і кровотворних органів. І хоч зовнішні прояви дії свинцю на пацюків були непомітними, у кожному випадку мали місце істотні зміни в репродуктивній функції тварин, а саме: зародки помітно відрізнялися між собою за розмірами, деякі з них були мертвими. Із живих зародків розвивалися плоди з дефектами кінцівок, крім того, були виявлені деструктивні й дегенеративні зміни в клітинах печінки, органів кровотворення. Виявилося безліч ознак порушень у системі біологічного самозахисту організму. Фенол потрапляє в організм людини і тварини переважно із питною водою. У великій кількості викидають його у водойми промислові підприємства, де фенол і його сполуки отруюють все живе. В дослідах підтвердилися реактивні зміни під дією фенолу в клітинах кровотворної, хрящової та кісткової тканин. На сьогодні з усією очевидністю доведено, що із забрудненим навколишнім середовищем пов’язано близько 70 % усіх випадків захворювань, близько 60 % випадків неправильного фізичного розвитку дітей і більш як половина випадків смерті (Д.К. Соколова, 1986).

 2.Вплив забруднення атмосфери на стан здоров’я населення

Сьогодні численними медичними дослідженнями встановлено зв’язок між концентраціями шкідливих викидів у атмосферу міст і захворюванністю населення хворобами органів дихання, серцево-судинної системи. Такі забруднювачі атмосферного повітря, як оксиди сірки, азоту, різноманітні органічні речовини, що подразнюють слизову оболонку, є причиною виникнення великої кількості запальних захворювань очей, органів дихання. Почастішали випадки бронхіальної астми. Багато хімічних речовин, які забруднюють атмосферне повітря і мають канцерогенні та мутагенні властивості, призвели до збільшення кількості випадків злоякісних захворювань, насамперед органів дихання, спонтанних абортів, перинатальної смерті плода, аномалій вагітності, безпліддя, мертвонароджуваності тощо. Слід відзначити, що серед населення, яке проживає в умовах забрудненої атмосфери міст, частіше зустрічається несприятливий перебіг вагітності та пологів (Е.А. Новикова, 1980), а серед дітей, які народились від матерів з патологічною вагітністю і пологами, - діти з невеликою масою тіла і недостатнім фізичним розвитком, функціональними відхиленнями серцево-судинної і дихальної систем (Г.Н. Сердюковська, 1981). Україна дуже неоднорідна за рівнем екологічного розвитку, ступенем урбанізації, способом життя, рівнем медичної допомоги, вікостатевим складом тощо. Умовно територію України можна розділити на 5 медико-демографічних регіонів: північно-східний, південний, південно-східний, центральний, західний. У структурі загальної захворюваності населення все помітнішими стають хвороби, у виникненні яких провідна роль належить екзогенним факторам, що пов’язані з порушенням та небезпечним забрудненням довкілля. Регіональний аналіз захворюваності свідчить про те, що найвищий її рівень спостерігається у південно-східному регіоні, особливо показовими тут є такі захворювання: новоутворення, хвороби органів дихання, психічні захворювання, вроджені аномалії. У південному регіоні на першому місці стоять хвороби органів дихання, нервової системи і органів чуття, порушення кровообігу. У структурі смертності в північно-східному регіоні основне місце посідають судинні ураження мозку, новоутворення, травми, отруєння та нещасні випадки. А населення центрального регіону найчастіше хворіє на новоутворення, хвороби крові та кровотворних органів, ендокринні захворювання тощо. Очевидно, що, крім інших несприятливих факторів навколишнього середовища, характерних для цього регіону, вагомим є радіаційне забруднення. Для західного регіону характерний високий рівень захворюванності органів дихання, травлення, кровообігу, нервової системи та органів чуття тощо. Таким чином, аналіз здоров’я за регіонами виявляє повну їх залежність від напрямку господарського розвитку та екологічного стану довкілля. Головну небезпеку для здоров’я людини становлять відпрацьовані гази двигунів автомобілів, які містять до 200 різних компонентів, багато з яких токсичні. На населення впливають оксид вуглецю, оксид азоту, вуглеводні, сажа, діоксид сірки, сірчистий ангідрид, сірчистий газ та вуглець. При 12 хвилинному впливі оксиду вуглецю в концентрації 5,8 мг/м3 у піддослідних волонтерів спостерігаються зміни біопотенціалів головного мозку. Оксиди азоту руйнівно діють на легені людини. Свинець вражає всі органи і системи, а не тільки вибірково впливає на нервову систему. Сажа, як і будь-яка тверда речовина, подразнює дихальні шляхи людини, знижує видимість на дорогах, стає переносником поліциклічних вуглеводнів. При перебуванні людини в середовищі з концентрацією сірчистого газу 0,01 % спостерігаються подразнення слизової оболонки горла, а при наявності 0,04 % діоксиду сірки вже через 3 хв настає загальне отруєння організму. Забруднення атмосфери вихлопними газами автотранспорту є вагомою причиною виникнення злоякісних пухлин у людей, що підтверджується також і німецькими вченими. 3.Вплив забруднення ґрунту на здоров’я населення

Численними медичними дослідженнями встановлено кореляційну залежність між забрудненням ґрунту важкими металами і захворюваністю населення. Так, випадки отруєння свинцем серед дитячого і дорослого населення зареєстровані в населених пунктах, ґрунт яких забруднений викидами свинцево-плавильних заводів, вихлопними газами автомобільного транспорту. Високий вміст свинцю у ґрунті спричинює його накопичення в середовищах, що контактують з ґрунтом (у атмосферному повітрі до 25-28 мкг/м3, харчових продуктах - до 2,5 мг/кг, у воді - до 2,6 мг/дм3), тобто в концентраціях, які значно перевищують гранично допустимі. Якщо врахувати, що вздовж великих автомобільних магістралей, навколо свинцево-плавильних заводів концентрація свинцю у ґрунті сягає 16 000 - 40 000 мкг/кг, то людина за добу може отримати стільки свинцю, що його вміст у крові досягне 500 мкг/100 мл. Установлено, що 1 мкг/м3 свинцю в атмосферному повітрі забезпечує його вміст у крові 1-2 мкг/100 мл. Надходження в організм людини кожних 100 мкг свинцю з харчовими продуктами і напоями спричиняє підвищення його вмісту на 6,8-18,3 мкг/100 мл. При цьому слід враховувати, що в екологічно чистому середовищі при поступленні свинцю з пилом, атмосферним повітрям, водою, їжею його кількість у крові людей не перевищує 10 мкг/100 мл. Різке погіршання здоров’я настає при концентрації свинцю в крові більше 40 мкг/100 мл. У дітей при такій концентрації свинцю розвивається анемія внаслідок порушення синтезу гемоглобіну, скорочується тривалість життя еритроцитів, розвивається анемія, спотворюється смак. Постійно зростає і вже досягла 500 млрд тонн кількість стічних вод, які скидаються в моря і океани, причому треба пам’ятати, що найбільша їх частина припадає на хімічну і атомну промисловість. Щорічно у світовий океан виливається близько 80 млн. тонн нафтопродуктів. Деякі райони Антлантичного океану вже перетворені в місця захороннення радіоактивних відходів. Із забрудненням води важкими металами, зокрема сполуками кадмію, ртуті, пов’язують розвиток тяжких інтоксикацій серед населення. Так, у 1956 р. описано епідемію під назвою хвороба Мінамати, яка виникла внаслідок вживання населенням узбережжя затоки Мінамата (Японія) риби і ракоподібних (основних продуктів харчування місцевого населення), забруднених, як з’ясувалось, метилртуттю, що у підвищених концентраціях викидалася у море хімічним заводом. Серед жителів узбережжя ріки Йнітсу в Японії зареєстровано масове отруєння кадмієм, яке отримало назву хвороби ітай-ітай (захворювання кісток). Захворіло близько 200 чоловік, причому у половині випадків - зі смертельним кінцем. Як і в попередніх прикладах, отруєння місцевого населення пов’язане із вживанням риби, забрудненої кадмієм. Характерною ознакою отруєння, особливо у жінок похилого віку, було незворотне ураження нирок. Значною мірою забрудненню довкілля сприяє хімізація сільського господарства. Щорічно в ґрунти України вноситься 170 тис. тонн пестицидів, 150 тис тонн мінеральних добрив. З ними в ґрунтпоступає 1800 тонн свинцю, 400 тонн кадмію, 2200 тонн цинку, 200 тонн міді. Останнім часом з’явилося багато доказів зв’язку між використанням хімікатів у сільському господарстві та раковими захворюваннями. Впровадження гербіцидів призвело до забруднення 90 % поверхневих вод. Найбільший процент випадків отруєння викликається фосфорорганічними сполуками. Інтенсивне застосування пестицидів і мінеральних добрив у сільськогосподарському виробництві призвело до забруднення ґрунту і середовищ, що контактують з ним (атмосферного повітря, водойм, харчових продуктів). За даними ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища, 1986), щорічно у світі стають жертвами отруєння пестицидами близько 1 млн. чоловік, з них понад 20 тис. людей гинуть. Дослідженнями Є.Г. Гончарука та інших авторів встановлено, що в регіонах з інтенсивним забрудненням ґрунту пестицидами первинна захворюваність дітей виявилась на 171 % вищою, ніж у контрольній, чистій зоні. Був встановлений прямий зв’язок між забрудненням ґрунту пестицидами і первинною захворюваністю дітей неонатального періоду розвитку, частотою уроджених вад, які реєструвалися в 3 рази частіше, ніж у контрольній зоні. Загальна ситуація в Україні значно посилюється у зв’язку з одночасним забрудненням довкілля радіонуклідами (Ю.Н. Талакін, Н.Ф. Іваниць- ка, І.П. Рафаелова, 1991). Експериментальними дослідженнями на ссавцях було встановлено, що в системі мати - плід, мати - новонароджений організм тварин, які вигодовувались материнським молоком, отримував більшу дозу пестицидів, ніж материнський організм (на 1 кг маси тіла). Це пояснюється тим, що в процесі еволюції у ссавців для збереження виду під час голодування виробився механізм концентрації харчових речовин у молочній залозі.

4. Вплив соціально-побутового й виробничого середовища на здоров’я людини

 У зв’язку із широким застосуванням у побуті та в умовах виробництва полімерних матеріалів у науковій літературі все частіше з’являються повідомлення про негативний вплив на здоров’я людини соціально-побутового й виробничого середовища. Так, відчуття дискомфорту, серцево-судинні порушення, приступи бронхіальної астми, алергічні реакції, гіпертензію тощо відмічають у людей, які в умовах житла тривалий час контактують з полімерними матеріалами. Значної шкоди навколишньому середовищу в Україні завдає різне сміття. Зібралося його майже 20 млрд тон, воно займає територію більше 130 тис га. А це означає, що продукти розпаду його забруднюють повітря, потрапляючи в ґрунт і у воду, роблять їх непридатними для використання (О. Зарічна, 1997). Як показали дослідження ряду вчених, шум має загально-біологічну дію, яка призводить до змін в багатьох органах та системах людини. Тривала дія шумового фактора викликає функціональні розлади ЦНС, ССС, впливає на перебіг та розвиток гіпертонічної хвороби. Зміни на клітинному рівні можуть призводити до зниження загальної резистентності організму. Щоденна 2-8 годинна дія шуму з рівнем 60-90 дБА протягом місяця зумовлює чітке пригнічення продукції антитіл в імунізованих кроликів. За деякими даними, імунологічні зрушення викликає навіть дія шуму інтенсивністю 52-62 дБА протягом 3-4 днів. Серед населення, що працює і проживає в умовах підвищеного шуму, частіше реєструються випадки зниження слуху, функціональні зміни ЦНС, вегетативно-судинні порушення, ішемічна хвороба серця та ін. Наукові дослідження свідчать також про негативний вплив інфразвуку на живий організм. Основою впливу інфразвукових акустичних коливань є судинні зміни периферійного відділу органу слуху, які призводять до гіперемії барабанної перетинки, слизової вуха, що викликає стійке порушення звукопровідного апарату. Певні зміни відбуваються в клітинах головного мозку і клітинних структурах міокарда. Чужорідні речовини (ксенобіотики), потрапляючи в організм людини, включаються в обмін речовин, що призводить до несприятливих наслідків. Живий організм значною мірою адаптований до мінливих умов навколишнього середовища, однак при тривалій дії токсикантів настає виснаження і дезадаптація. Синергізм ксенобіотиків, їхня біодеградація викликають зміни на тканинному, клітинному, субклітинному, хромосомному, молекулярному рівнях. Це можуть бути безсимптомні періоди хвороби (предхвороба, донозологічний стан, доклінічний період хвороби, граничний стан, синдром хронічної втоми), які нерідко розцінюють як компенсаторно-пристосувальні зміни, насправді ж це зміни загально-патологічні, перетворення, які можуть бути досить значними, але важко визначеними, оскільки ініціаторні механізми патології з’являються на молекулярному, ультраструктурному, субклітинному рівнях, а загальна функція органів та їх систем ще достатньою мірою компенсована (Д.Д. Зербіно, 1995). Особливої уваги заслуговують забруднення довкілля радіоактивними речовинами. Людина постійно піддається впливу природного радіоактивного фону, зумовленого космічними променями і випромінюванням природних радіоактивних речовин, які містяться в гірських породах, ґрунті, воді, повітрі, тканинах рослинних і тваринних організмів. Опромінення, зумовлене космічним випромінюванням, у приземних умовах становить близько 30 мбер/год, у високогір’ї - до 70 мбер/год. У навколишньому середовищі є незначні кількості радіоактивних речовин, які перебувають у розсіяному стані. Так, активність ґрунту у середньому становить 74 Бк/кг, води відкритих водойм - 3,7х10-2 Бк/л, атмосферного повітря над суходолом - 4,8х10- 3 Бк/л, над океаном - 3,7х10-3 Бк/л, у рослинах і м’яких тканинах тварин і людей - 88 бк/кг (2,4х10-5 Кі/кг). Радіоактивність гірських порід і ґрунту зумовлена головним чином вмістом у них урану, торію і продуктів їх розпаду, калію-40; природних вод - ураном, торієм, радієм і радоном (продуктом розпаду радію); атмосферного повітря - наявністю радіоактивного ізотопу вуглецю-14, фосфору-32, радону і торону. Радіоактивність харчових продуктів більше зумовлена вмістом калію-40 і менше - радію та інших радіонуклідів. Активність продуктів рослинного походження в середньому на порядок вища, ніж тваринного. У світі існують місцевості із збільшеним вмістом радіоактивних речовин у ґрунті і гірських породах (це призводить до підвищення радіоактивності води, рослин і частково повітря), де опромінення людей досягає 380 мбер на рік (штат Керала в Індії), 550 мбер на рік (Санта і Менале - місцевості з пісками вздовж Атлантичного берега Бразилії, які містять торій) і вище. Організм людини піддається внутрішньому опроміненню. Проникаючи з повітрям, водою і харчами в організм людини, радіоактивні речовини там залишаються і навіть накопичуються у м’яких тканинах (йод-131 у щитоподібній залозі) і кістках (стронцій-80, радій, полоній тощо). Оскільки людська популяція піддавалася цьому опроміненню протягом багатьох віків свого існування, то вважають, що внаслідок природного відбору вона пристосувалась до такого випромінювання. В Україні до Чорнобильської катастрофи у різних населених пунктах природний радіоактивний фон коливався від 60 до 160мбер/рік, у Києві становив близько 100 мбер/рік. Природний радіоактивний фон відіграє певну роль у мутаційному процесі, який не сприяє подальшій біологічній еволюції людини, а ті мутації, які відбуваються з-поміж людей за рахунок природної радіоактивності при збільшенні природного фону опромінення, є чинником негативним і небажаним. Доза 10-100 бер подвоює спонтанні мутації у людини, тому медики вважають, що додаткове до фонового опромінення населення не повинно перевищувати 3 бери за 30 років. Це гарантує генетичну і бластомогенну безпеку. Цей норматив лежить в основі всіх заходів охорони навколишнього середовища від радіоактивного забруднення.

 

 

Модуль 2. Опорно-рухова система
Змістовий модуль 2. Остеологія – анатомія кісткової системи
Тема 5. Загальна анатомія кісток та їх поєднань.

План лекції:

1. Поняття про опорно-руховий апарат.

2. Хімічний склад кісток.

3. Будова та форма кісток.

4. Класифікація кісток.

5. Типи з’єднання кісток

До апарату руху і опори (опорно-руховий апарат) входять кістки,з’єднання між ними і скелетні м’язи. Кістки за допомогою хрящів, суглобових капсул, та фасцій утворюють єдину функціональну систему, пасивну частину ОРА, яка приводиться до руху м’язами (активною частиною ОРА), що отримують імпульси від центральної нервової системи.

Хімічний склад кісток. Кістка живої людини містить 50 % води, 28 % органічних речовин (12 % осеїн і 16 % жирів) і 22 % неорганічних речовин (сполуки кальцію, фосфору, магнію тощо). Мацерована (обезжирена, вибілена, висушена) кістка на 1/3 складається з органічних речовин і на 2/3 з неорганічних речовин. Специфічне фізико-хімічне поєднання органічних і неорганічних речовин в кістках обумовлює їхні основні властивості – пружність, еластичність, міцність, твердість. При переважанні органічних речовин у кістці (у дітей) кістка більш еластична; при переважанні неорганічних речовин (у старих людей) – кістка більш ламка і хрустка. Хімічний склад кісток міняється з віком, залежить від функціональних навантажень, харчування та інших факторів.

Будова кісток. Кістка – живий, пластичний орган, вона складається з кількох тканин, має певну морфологічну структуру. Основною тканиною в кістці є кісткова тканина, крім неї є щільна з’єднувальна тканина, цупка з’єднувальна тканина, хрящова тканина. У кістковій тканині розрізняють три види клітинних елементів, що беруть участь в утворенні нової кісткової тканини: остеобласти – молоді клітини, що беруть участь в утворенні нової кісткової тканини, остеоцити – зрілі клітини, нездатні до поділу, і остеокласти – клітини, що руйнують кістку. У кістковій тканині постійно відбуваються обидва процеси. Структурною одиницею кістки є остеон – система остеоцитів і кісткових пластинок, концентрично розташованих довкола центрального каналу (каналу остеона).

Зверху кістка покрита тонкою сполучнотканинною оболонкою – окістям, яке складається з волокнистої сполучної тканини. В окісті містяться кровоносні та лімфатичні судини, нерви, що проникають у кістку і зв’язують її з оточуючими тканинами. В окісті розрізняють два шари – зовнішній та внутрішній. Зовнішній шар складається зі щільної волокнистої сполучної тканини, внутрішній – з цупкої, в якій містяться остеобласти. За рахунок внутрішнього, росткового шару окістя утворюються молоді кісткові клітини – остеобласти, які зумовлюють ріст кістки у товщину, відкладаючись на поверхні кістки, що відіграє кістковоутворюючу роль при переломах кісток. За рахунок внутрішнього шару відбувається ріст кістки у товщину та її зростання після порушення цілісності. Окістя виконує захисну, трофічну та кістковоутворюючу функції.

Під окістям розташовується компактна речовина, вона побудована з пластичної кісткової тканини, що пронизана системою тонких кісткових канальців. Ці канальці є продовженням більших живильних каналів, що відкриваються на поверхні кістки у вигляді отворів, через які в кістку входять артерія та нерв, а виходить вена. Шар компактної речовини в тілі довгих кісток товстіший, ніж в епіфізах, в коротких та плоских кістках – тонкіший. У тих кістках, які функціонально мають витримувати більше навантаження, шар компактної речовини більший. Під компактною речовиною міститься пориста губчаста речовина, вона має комірчасту будову і містить червоний кістковий мозок, який виконує кровотворну (гемопоез) і захисну функції. Перетинки губчастої речовини розташовані у певних напрямках відповідно до дії сил, що діють на кістку, тим самим забезпечуючи міцність кістки. Вся порожнина всередині кістки заповнена кістковим мозком, він буває жовтий і червоний. Червоний мозок міститься у комірках губчастої речовини. У кістковомозкових порожнинах діафізів довгих кісток міститься жовтий кістковий мозок, багатий на жирові клітини.

З віком потовщується шар компактної речовини, перетинки губчастої речовини стають товстішими; у віці 18–20 років кістки за будовою стають кістками дорослої людини, але внутрішня перебудова їх відбувається протягом усього життя.

Класифікація кісток базується на їх формі, функції та особливостях будови. Розрізняють трубчасті, губчасті, плоскі, змішані та повітроносні кістки.

Трубчасті кістки побудовані з губчастої та компактної речовини, мають вигляд трубки з кістковомозковою порожниною, виконують функції опори, захисту, руху. Трубчасті кістки поділяються на довгі та короткі. У довгих трубчастих кісток (плечова, кістки передпліччя, стегнова, кістки гомілки) переважає поздовжній розмір, вони є важелями руху. У довгих трубчастих кістках розрізняють середню частину – тіло кістки, або діафіз, і два кінці – епіфізи: проксимальний і дистальний. На цій ділянці кістки в молодих осіб є хрящ, за рахунок якого кістка росте в довжину. Всередині діафізу трубчастих кісток міститься кістковомозкова порожнина, яка в дорослих заповнена жовтим кістковим мозком. Епіфізи довгих трубчастих кісток побудовані переважно з губчастої речовини, вкритої ззовні шаром компактної речовини.

Короткі трубчасті кістки (фаланги пальців та ін.) виконують в основному функцію опори, їх розміри майже однакові у всіх трьох площинах.

Губчасті кістки побудовані з губчастої речовини, вкритої тонким шаром компактної речовини. Розрізняють довгі (ребра, грудина) та короткі (хребці, кістки зап’ястка, заплесна) губчасті кістки. До губчастих кісток відносяться сесамоподібні кістки (надколінник, горохоподібна кістка, сесамоподібні кістки пальців рук та ніг), які ніби «вставлені» в сухожилки м’язів, що збільшує плече сили м’яза та відповідно його силу дії; сесамоподібні кістки розташовуються біля суглобів, сприяють рухам у них, але не мають з’єднань з кістками скелета.

Плоскі кістки побудовані з двох тонких пластинок компактної речовини, між якими розташований тонкий шар губчастої речовини, яка містить канали для кровоносних судин, виконують функції захисту (кістки черепа), опори та захисту (кістки поясів кінцівок), утворюють порожнини для захисту органів (кістки таза).

Змішані кістки (хребці, вискова кістка та ін.) – це такі кістки, різні частини яких неоднорідні за формою та будовою – мають елементи плоских та губчастих кісток.

Повітроносні кістки (клиноподібна, решітчаста, лобова, верхня щелепа) мають всередині порожнини (пазухи), вистелені слизовою оболонкою і заповнені повітрям, що зменшує їхню вагу без зниження міцності.

З’єднання кісток: нерухомі (шви), напіврухомі, рухомі (суглоби).

Будова суглоба

Поверхні кісток суглоба вкриті шаром еластичного гладенького хряща, який значно зменшує тертя між кістками і полегшує рухи.

Кожний суглоб оточений суглобовою сумкою, що утворена міцною сполучною тканиною. Із суглобової сумки в порожнину суглоба виділяється суглобова рідина. Вона діє як мастило, зменшуючи тертя в суглобах. Ззовні суглоби укріплені зв’язками. Суглоби бувають одноосьовими, вони здійснюють рухи в одному напрямі (ліктьовий), двохосьовими – у двох напрямках (колінний) та трьохосьовими – у трьох напрямках (кульшовий та плечовий ).

 

 

Методична розробка лекції

Тема 6. Скелет тулуба. Скелет черепа. Скелет кінцівок.

Практична робота «Скелет тулуба, верхніх та нижніх кінцівок»

Основою скелета тулуба є хребетний стовп, або хребет. Він складається з 33- 34 хребців. Хребець складається з тіла і відростків. У ньому проходить спинний мозок. Тіла хребців  напіврухомо з’єднані між собою через хрящові міжхребцеві диски і утримуються за допомогою численних зв’язок. Завдяки такому з’єднанню більша частина хребта є пружною і гнучкою.  Оскільки хрящові диски можуть стискатися, то до вечора зріст людини зменшується на 1-2 см, а при великих фізичних навантаженнях навіть більше. Однак за ніч хребет людини відновлюється до колишньої довжини.

У хребті виділяють такі відділи: шийний, грудний, поперековий, крижовий і куприковий. Чим нижче розташований хребець у хребті, тим більше на нього навантаження і тим масивніше його тіло.
У людини, як і у ссавців тварин, сім хребців утворюють шийний відділ. Верхній шийний хребець – атлант – не має тіла, а його дуги зрослися з кістками основи черепа. Другий хребець – епістрофей- має шипоподібний відросток. Грудний відділ має 12 хребців, до кожного з яких прикріплюється пара ребер. У поперековому відділі 5 хребців. Всі п’ять крижових хребців зростаються в єдиний крижі, міцно з’єднаний з тазовими кістками. Така потужна конструкція утворилася для того, щоб забезпечити опору тілу при прямоходінні, і характерна тільки для людини. Остаточне зрощення п’яти крижових хребців відбувається зазвичай до 18- 20 рокам. Верхівка крижів з’єднується з куприком.  Куприковий відділ хребта у людини утворений 4-5 маленькими зрощеними хребцями.

Як вам уже відомо, у зв’язку з переходом людей до прямоходіння у хребті утворилися чотири вигину, два з яких спрямовані опуклістю вперед: шийний і поперековий лордози, а інші два спрямовані опуклістю назад: грудний і крижово-куприковий кіфози. Завдяки цим вигинів забезпечується надійна амортизація головного мозку при ходьбі, бігу, стрибках.

Скелет кінцівок і їх поясів. Скелет плечового пояса потрібен для з’єднання скелета руки з рештою ‘скелетом. До його складу входять дві лопатки і дві ключиці. Ключиці – S-образні кістки, з’єднані з грудиною і лопаткою. Скелет вільної верхньої кінцівки утворений плечової кісткою, кістками передпліччя (ліктьовою та променевою) і кістками кисті.

Скелет кисті утворений вісьмома кістками зап’ястя (у дорослої людини дві кістки зростаються і залишається сім), розташованими у два ряди, п’ятьма кістками п’ястка і фалангами пальців (у великому пальці дві фаланги, а в інших по три).

Скелет тазового пояса  слугує для з’єднання скелета ноги з хребтом. Тазовий пояс утворюється за рахунок зрощення двох клубових, двох сідничних і двох лобкових кісток. У місці з’єднання цих кісток перебуває вертлужная западина, до якої входить голівка стегнової кістки. Тазові кістки з’єднуються з хрестцем в дуже міцну конструкцію – таз. Він являє собою кісткове кільце, всередині якого знаходиться порожнина. На таз спирається хребетний стовп, а утворюють його плоскі кістки підтримують і захищають внутрішні органи, розташовані в черевній порожнині.

Скелет вільної нижньої кінцівки утворений стегнової кісткою, кістками гомілки (велика і мала гомілкова) і кістками стопи. Стопа складається з семи кісток. Передплесно (найбільша з яких – п’яткова), п’яти кісток плесна і фаланг пальців (у великому пальці дві і по три в інших). У людини стопа склепінчаста, щоб пом’якшувати поштовхи, що виникають при ходьбі, бігу та стрибках, що є ще одним пристосуванням до прямо-ходіння.

Формування вигинів хребта у людини відбувається поступово протягом першого року життя .

Хребет новонародженого має тільки два вигини – грудний і крижовий кіфози, які називають первинними. Шийний і поперековий лордози розвиваються пізніше і називаються вторинними. Вигин шийного відділу розвивається у дитини приблизно до 1,5 місяців, коли починають формуватися м’язи шиї і дитина, лежачи на животі, починає піднімати голову. Вигин поперекового відділу з’являється, коли дитина починає сидіти і повзати.

Формування вигинів хребта залежить від особливостей догляду за дитиною. Якщо батьки носять дитину на руках в правильному положенні, вигини його хребта формуватимуться своєчасно і правильно. Якщо ж вони носять дитину, нерівномірно розподіляючи навантаження на його незміцнілий хребет, занадто рано починають його садити або просто перевозять в сидячому положенні в колясці, то це неминуче  призведе до порушень нормального процесу формування вигинів хребетного стовпа.

 

 Грудна клітка  розташована у верхньому відділі тулуба, утворює грудну порожнину, де розміщуються внутрішні органи, вона є опорою для верхніх кінцівок, місцем прикріплення м’язів, бере участь у дихальних рухах. Грудна клітка утворена ребрами, грудиною, грудними хребцями та їх з’єднаннями.

Грудина розташована по передній серединній лінії, до неї прикріплюються ключиці та ребра. Складається грудина з рукоятки, тіла і мечоподібного відростка. Рукоятка знаходиться над тілом грудини, на верхньому краї рукоятки є яремна вирізка, по обидва боки від неї – ключичні вирізки для з’єднання грудини з ключицею. На бокових поверхнях рукоятки і тіла грудини є реберні вирізки для з’єднання грудини з ребрами. Мечоподібний відросток знаходиться під тілом грудини, він може бути різної форми і величини.

Ребер з кожного боку по 12, відповідно до кількості грудних хребців, своїми задніми кінцями вони з’єднуються з тілами грудних хребців. Передніми кінцями, з грудиною, з’єднується 7 пар ребер – це справжні ребра. Несправжні ребра VIII, IX та X пари з’єднуються з хрящем 7-го ребра і утворюють реберну дугу. Передні кінці ребер ХІ та ХІІ пар лежать вільно у м’язах, вони більш рухливі, це коливні ребра. Кожне ребро являє собою вузьку вигнуту пластинку, яка складається з двох частин – більш довгої кісткової задньої та хрящової передньої. Кісткова частина ребра, реберна кістка, належить до плоских кісток, має задній і передній кінці, між ними розташовується тіло ребра; на задньому кінці є головка, за нею звужена частина – шийка ребра.

Грудна клітка має два отвори – верхній і нижній. Верхній отвір обмежується першим грудним хребцем, першими ребрами та рукояткою грудини. Через цей отвір проходять стравохід, трахея, великі судини, нерви. Нижній отвір більший, ніж верхній, утворений дванадцятим грудним хребцем, ХІ та ХІІ ребрами, реберними дугами, мечоподібним відростком. Цей отвір закритий діафрагмою. Проміжки між ребрами заповнені м’язами та зв’язками. У грудній клітці розміщуються життєво важливі органи – серце, легені, стравохід та ін. Форма та розміри грудної клітки є індивідуальними, вони обумовлюються ступенем розвитку м’язів та легенів. Розрізняють три форми грудної клітки – плоску, циліндричну та конічну. У осіб з добре розвиненими м’язами і легенями грудна клітка стає широкою та короткою, вона набуває конічної форми – нижня її частина більша за верхню, ребра мало нахилені, нижній отвір набагато більший за верхній. У осіб з малорозвиненими м’язами і легенями грудна клітка стає вузькою та довгою, набуває плоскої форми – зменшується передньо-задній розмір, передня стінка її розташована майже вертикально, ребра дуже нахилені. Циліндрична форма займає проміжне положення між конічною та плоскою. Грудна клітка жінок коротша і вужча в нижній частині, ніж у чоловіків, та більш округла.

Вікові особливості грудної клітки пов’язані з ростом та розвитком її кісткових частин – грудини і ребер. З віком також змінюється й форма грудної клітки. Ріст грудної клітки відбувається нерівномірно – найбільш інтенсивно збільшується її середній відділ. Максимальне збільшення розмірів грудної клітки у хлопчиків відмічається у 12–13 років, у дівчаток – на 1–2 роки раніше. Статеві відмінності у формі грудної клітки визначаються приблизно років з п’ятнадцяти. Рухомість грудної клітки зростає до 17 років; у дітей рухомість грудної клітки більш виражена під час вдиху, ніж видиху. У похилому віці зі зниженням тонусу м’язів грудної клітки її розміри зменшуються, нахил ребер збільшується, рухомість їх стає меншою у зв’язку з окостенінням реберних хрящів.

 

 

Скелет голови, або череп, виконує двояку функцію: з  одного боку, він служить вмістилищем для головного мозку і органів чуття, захищаючи ці утворення, з іншого – є початком і твердою опорою для елементів травного і дихального апаратів. Скелет голови побудований із різних за формою і походженням кісток, які з’єднані між собою в єдине ціле. В анатомії людини поділяють скелет голови на власне череп, або мозковий череп, і кістки обличчя, або лицьовий череп.  Для черепа людини характерний значний розвиток його мозкового відділу порівняно з лицьовим, що пояснюється сильним розвитком головного мозку. Велику частину лицьового черепу складає жувальний апарат, який складається з нижньої і верхньої щелеп.

Будова мозкового черепа

Мозковий череп має еліпсоподібну форму і утворює порожнину, в якій розміщується головний мозок. Череп з’єднаний х хребтом за допомогою комбінованого атланто-потиличного суглобу. Через великий потиличний отвір порожнина черепа сполучається з хребтовим каналом де проходить спинний мозок.

В утворенні мозкового черепу приймають участь непарні кістки – потилична,   лобова, а також парні – скронева і тім’яна  . В черепі прийнято виділяти склепіння і основу. Розвиток їх кісток проходить по різному. Якщо кістки основи черепа формуються безпосередньо з сполучної тканини і хрящової стадії розвитку не проходять. Чіткої межі між покрівлею і основою черепа немає. Як правило, її проводять у вигляді прямої площини через зовнішнє потиличне підвищення, верхні краї зовнішніх слухових проходів і надбрівні дуги лобових кісток.

На розрізі кісток склепіння черепа можна виявити внутрішню і зовнішню пластинки компактної речовини із розміщеною між ними губчастою речовиною, в якій проходять венозні канали. На внутрішній поверхні кісток мозкового черепа є невеликі поглиблення, які називаються пальцевими втисненнями, які відповідають звивинам головного мозку; а також борозни - артеріям і венозним синусам.

Потилична кістка   приймає участь в утворенні основи черепа і заднього відділу склепіння черепа  . Потилична кістка містить найбільший отвір – великий потиличний отвір; по боках від нього лежать потиличні виростки, за допомогою яких череп з’єднується з хребтом. Над ними проходить канал під’язикового нерву. На зовнішньому краю потиличної кістки є яремна вирізка, яка разом з подібною вирізкою скроневої кістки утворює яремний отвір. Через нього проходять нерви і внутрішня яремна вена.

Тім’яна кістка   – парна. Вона складає центральну частину покрівлі черепа. Кожна з тім’яних кісток представляє собою чотирикутну пластинку, яка випукла зовні і увігнута ізсередини. На її випуклій поверхні є підвищення – тім’яний бугорок, який добре прощупується під шкірою  .

Скронева кістка   є також парною. Вона приймає участь в утворенні як основи черепа, так і його склепіння.  

Сполучення кісток черепа. Кістки черепа дорослої людини сполучаються за допомогою швів – безперервних (фіброзних) сполучень. Вузький щілиноподібний простір між кістками заповнений сполучною тканиною, яка до старості місцями може заміщатися кістковою тканиною.   

Лицьова частина черепа знаходиться під переднім відділом мозкового черепу і складає скелет початкових відділів травного і дихального апаратів. Найбільш масивними кістками є верхня і нижня щелепи. Інші кістки лиця (піднебінна, носова, слізна, нижня носова раковина, леміш і вилична кістка) у більшості тонкі, доповнюють верхню щелепу з різних сторін і приймають участь в утворені порожнини носу та очниці.

Верхня щелепа  – парна кістка. Вона приймає участь в утворенні очниці, носової та ротової порожнин, а також підскроневої та крило-піднебінної ямок . Ця кістка сполучається з усіма кістками лиця, а також з лобовою, решітчастою і клиноподібною кістками.

Верхня щелепа має тіло і чотири відростка: лобовий, виличний, альвеолярний та піднебінний. Форму її тіла, як правило, порівнюють з тригранною пірамідою, основа якої повернута в сторону лиця, верхня поверхня, очна, – в сторону очниці, внутрішня, носова – в сторону носової порожнини і зовнішня, підскронева, - в сторону підскроневої ямки.

Тіло верхньої щелепи містить велику повітроносну пазуху (гайморову пазуху), яка безпосередньо сполучається з порожниною носу. На передньовнутрішньому краю тіла знаходиться носова вирізка, на задній поверхні – бугор верхньої щелепи, до якого прикріплюються м’язи.

Нижня щелепа   – міцна, товста непарна кістка, яка сполучається праворуч і ліворуч із скроневою кістками. Вона складається з тіла і правої та лівої голок .

До кісток лиця відноситься також під’язикова кістка. Вона має вигнуту форму, дещо нагадує підкову, і знаходиться позаду і дещо нижче нижньої щелепи. Вона складається з тіла, яке легко прощупується під шкірою, і двох відростків (великих і малих рожків), які служать для прикріплення м’язів і зв’язок.